Солом'янське благочиння

Наша газета

Відеокалендар

Друзі сайту

Офіційний сайт Солом'янської районної в місті Києві адміністрації

http://spm.org.ua/

Перший мученик революції — священномученик Володимир (Богоявленський)

 

7 лютого, день вшанування пам’яті священномученика Володимира (Богоявленського), митрополита Київського і Галицького.

…Пізнього холодного вечора 7 лютого 1918 року (за новим стилем) кілька людей зі зброєю в руках вивели з воріт Києво-Печерської Лаври людину в чернечому вбранні. Їх ватажок у матроській безкозирці відчував свою безкарність. Хто йому завадить? Хто тепер у місті влада?

Ось вже майже рік як скинули царя, колишня Російська імперія все більше пов’язала в страшній громадянській війні, де по різні боки належало опинитися сусідам, друзям і навіть найближчим родичам.

Ось і ватажок людей зі зброєю, забравши з Лаври людину в чернечому вбранні, теж одягнув безкозирку — хоче походити на революційного матроса. Або він дійсно матрос? Або просто бандит, який вирішив прикинутися представником нової влади? Сьогодні навряд чи можна про це дізнатися точно.

Все змішалося в той смутний час. Але людина в чернечому вбранні йде спокійно. Це — митрополит Київський Володимир. Йому не звикати дивитися в очі смерті. Зараз його ведуть уздовж лаврської стіни по нічній і холодній вулиці. Мабуть, настав його час…

Владику розстріляли у 70-річному віці. До цього святитель пройшов важкий життєвий шлях, і випивши чашу слави, і чашу труднощів. Труднощів було більше.

Він народився 1 січня 1848 року в родині сільського священника на Тамбовщині. У хрещенні його назвали Василем. Він закінчив духовне училище і семінарію у Тамбові, потім поступив у Київську духовну академію. Кандидатом богослов’я він повернувся до Тамбова, де спочатку став викладачем в рідній семінарії, а потім, одружившись, прийняв сан і пішов на парафіяльне служіння.

Однак сімейне щастя отця Василя було недовгим — через кілька років спільного життя померла матушка і єдина дитина. Особисте горе привело молодого священика на новий шлях служіння Церкви. 8 лютого 1886 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир, був призначений настоятелем Троїцького Козловського монастиря, а в жовтні того ж року — настоятелем Антонієва монастиря в Новгороді Великому. Його активна діяльність привернула увагу церковного керівництва.

Невдовзі отця Володимира возвели у святительський сан. Бувши єпископом Самарським, під час масштабної епідемії владика організовує комітет взаємодопомоги, збирає пожертвування постраждалим від холери та голоду, влаштовує безплатні їдальні для голодуючих. Він безстрашно відвідує і служить в холерних бараках, на холерних кладовищах і місцях, охоплених епідемією. У численних друкованих відозвах і повчаннях владика Володимир закликає всіх прийти на допомогу тим, хто голодує. За словами сучасників, «голос не замовкав до тих пір, поки не вщухла буря народного лиха».

За той час, поки владика Володимир ніс cлужіння екзарха Грузії, там було збудовано понад сто храмів і відкрито понад триста церковно-парафіяльних шкіл, серед учнів яких були й мусульмани, і іудеї, і протестанти, і вірмени, і старообрядці, і діти сектантів.

Після Грузії призначили владику на Московську митрополичу кафедру. Тут святитель продовжив свою просвітницьку діяльність. В його єпархіальному будинку проводилися лекції, читання, бесіди, діяла бібліотека з читальним залом для всіх охочих, також він розпочав боротьбу з народним пияцтвом, особисто беручи участь у проповіді християнства серед робітників. У 1912 році митрополита Володимира перевели в Петербург, але недоброзичливці домоглися переведення святителя в Київ.

Революція 1917 року активізувала діяльність прихильників незалежності українських єпархій від Московського патріархату. Владика поводився як прихильник єдності та неподільності Церкви. Із захопленням Києва більшовиками почалися грабежі, насильство, осквернення храмів і монастирів. Тоді ж почалася і наклеп на святителя, який ніби «оббирає Лавру, отримуючи величезні гроші».

Акт медичного огляду тіла убитого митрополита показує, що архіпастиря-мученика розстрілювали розривними кулями і кололи холодною зброєю. Гетьман Скоропадський встановив на місці розстрілу пам’ятник святителю, який був зруйнований, коли місто знову було захоплено більшовиками.

Влітку 1992 року з благословення Митрополита Київського і всієї України Володимира чесні мощі святителя були знайдені й почивають нині в Дальніх печерах Святої Успенської Києво-Печерської Лаври.

Київський митрополит став першим священнослужителем-новомучеником, загиблим в роки революції та Громадянської війни. Попереду країну чекали непрості роки. Тисячам людей Церкви належало постраждати за свою віру. Багато з них так само як і митрополит Володимир, потім були зараховані до лику святих…

Але їхня смерть не була марною. Вони поповнили сонм мучеників — основи Церкви Христової. Народ наш придбав гідних молитовників за себе на Небесах. І загибель першого мученика революції теж була не марна, як не даремна була колись загибель варягів Феодора та Іоанна.

Попри усі зусилля безбожників, в смутному двадцятому столітті не вдалося зруйнувати Києво-Печерську Лавру. Не вдалося зруйнувати й Церкву. Всупереч волі вбивць смерть владики Володимира лише зміцнила християн їхню віру. Чому?

Напевно, тому, що крім злої людської волі в нашому світі діє ще і добра воля Всемогутнього Бога.

За матеріалами журналу “Фома в Украине”