Солом'янське благочиння

Наша газета

Відеокалендар

Друзі сайту

Офіційний сайт Солом'янської районної в місті Києві адміністрації

http://spm.org.ua/

Парафія – це, перш за все, община християн, духовна сім’я

 

Інтерв’ю протоієрея Ярослава Шовкеника, благочинного Солом’янського благочиння та настоятеля храму на честь преподобного Сергія Радонезького з нагоди десятиліття парафії

В цьому році виповнюється п’ятнадцять років від заснування общини та десять років від початку будівництва храмового комплексу на честь преподобного Сергія Радонезького. Звісно, п’ятнадцять років – це порівняно не довгий період для такого масштабного проекту, але в той же час – це ювілей, а відповідно – привід озирнутись назад і оцінити звершене, підвести підсумки та внести корективи в майбутні плани.

О. Ярослав, розкажіть, хто стояв біля витоків ідеї створення нової парафії та будівництва храму? Як все розпочиналось?

Перша ініціатива збудувати храм на честь преподобного Сергія Радонезького належала архієпископу Львівському і Галицькому Філарету (Кучерову), тоді ще архімандриту Києво-Печерської Лаври. Сама ідея зародилась досить давно – десь, мабуть, років 17 назад. На той час не було жодного храму в столиці на честь цього святого і це стало додатковим стимулом. Тоді ж було сформовано ініціативну групу, яка всесторонньо підтримувала ідею будівництва.

За благословенням, нині покійного, Блаженнішого Митрополита Володимира, в 2002 році була зареєстрована община, в якій я був обраний Головою парафіяльної ради. Після цього розпочались роботи по підготовці проектної документації та оформленні земельної ділянки для майбутнього будівництва. Цей процес виявився вкрай непростий і тривав довгих п’ять років.

Нелегко також було і розпочати будівельні роботи на майданчику, який вже належав громаді. На початку вересня 2007 року були проведені громадські слухання, які переросли в дебати та обговорення і тривали майже півроку. Головною причиною цьому стали деструктивні дії опопнетів, які, як виявилося, мали свої плани, щодо використання даної ділянки. Нажаль, протистояння не велось виключно в рамках закону – мали місце неодноразові спроби рейдерських захоплень, але всі претензії були зняті в судовому порядку і по милості Божій та молитвами преподобного Сергія, вдалось розпочати зведення храму, яке триває вже десять років.

Від самого початку заснування парафії ви були призначені головою Парафіяльної ради, але шість років назад прийняли священний сан і стали настоятелем. Це звання завжди розширює коло завдань і покладає на главу общини подвійну відповідальність: будівництво в камені та будівництво, яке, перефразуючи Олеся Гончара, можна визначити, як: “собору душ”. Яке з них, на вашу думку, сьогодні дається важче?

Нажаль, в сучасному розумінні, на побутовому рівні, під словами “парафія” чи “прихід”, частіше за все мається на увазі храм і певна інфраструктура з ним пов’язана, наприклад, парафіяльний будинок, трапезна чи приміщення недільної школи. Але таке тлумачення є глибоко помилковим. Парафія – це, перш за все, община християн, духовна сім’я. Ця сім’я може збиратись для молитви навіть під відкритим небом, або у палатці, відчувати значні незручності пов’язані з темпратурою чи браком простору, але всеодно бути єдиним цілим, сім’єю. А може бути і зворотня ситуація – прекрасний просторий храм, благоліпні богослужіння і парафіяни ніби є, але сім’ї немає –  вони кожен сам по собі. Ця ситуація особливо є актуальною для парафій у великих містах, де люди, інколи навіть з одного будинку, не знають одне одного. І завдання свящника полягає в тому, щоб зробити все можливе, для створення общини, як єдиного організму, в якому чужий біль стає твоїм. Наскільки це складно я зрозумів тільки тоді, коли прийняв священний сан.

Будівництво будь-чого – це важко, але якщо мова йде про будівельні матеріали, то відомо про їх властивості, допустимі навантаження, реакцію на погодні умови і т. д., а головне – всі вони абсолютно підкоряються волі зодчого. Зовсім інша ситуація, коли будується “собор душ”. Тут дуже гостро відчувається, що кожен з нас, в тому числі і священнослужителі, крім індивідуальних якостей та характеру, ще і володіє “індивідуальним набором” нажитих пристрастей та гріхів. А тому, для священика, запорукою успіху в побудові “собору душ” є усвідомлення того, що він не зодчий цього будівництва, а лише знаряддя в руках Божих.

О. Ярослав, якою сьогодні має бути сучасна православна парафія великого міста?

Перш за все, на мою думку, сучасна парафія не повинна прагнути бути сучасною в секулярному вимірі цього слова. Зараз я не маю на увазі відмову від благ цивілізації, які використовуються в різних аспектах парафіяльного життя і служіння. Під небажаною “сучасністю” я маю на увазі ті прояви зовнішнього світу, які суперечать вченню Христа і які мають залишитись за межами Церкви, в тому числі і за межами повсякденного життя кожного християнина. Очевидно, було б логічно спробувати перерахувати такі речі, хоча б для прикладу, але я думаю, це зробити в повній мірі навряд чи можливо, оскільки Церква живе у світі, який динамічно змінюється і пропонує ці зміни, як нову і авторитетну правду життя. На мою думку, тут важливіше розуміння самого принципу церковного консерватизму, який ніколи не був і не є самоціллю – а швидше наслідком вірності тим євангельським цінностям, які ігнорує сучасний світ. На тему християнської свободи, в тому числі у відносинах із зовнішнім світом, дуже влучними є слова блаженного Августина (V ст.), який формулює, без перебільшення, “золоте правило”: “У головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому іншому – любов”.

Ви неодноразово на зібраннях благочиння наголошували, що для сучасної парафії чи ненайприорітетнішою є робота з молоддю. В якому форматі це відбувається на парафії Сергія Радонезького?

Справді, робота з молоддю є і завжди була для Церкви одним з найпріоритетніших напрямків. В рамках нашої парафії ця робота організована, умовно кажучи, на трьох рівнях. Перший – це недільна школа, учні якої розділені на три вікові групи, відповідно до яких підібрані викладачі та перелік предметів. Другий рівень – це курси для дорослих, які також організовані зусиллями нашої парафії. Завдання курсів полягає в тому, щоб дати більш глибокі знання по базових богословських дисциплінах (Старий і Новий Завіт, історія Церкви, історія Православ’я на Русі, літургіка, догматика, історія церковних розколів, сектознавство). Третій рівень – це підготовка до вступу в духовні школи. Серед наших парафіян є юнаки, які висловили бажання, по завершенні шкільного навчання, стати студентами духовної семінарії. Вони, крім теоретичної підготовки, активно залучаються до участі в богослужіннях, в якості пономарів і читців. Можу відзначити, що є певний результат роботи і в цьому році, від нашої парафії, до Київської семінарії вступили двоє студентів.

О. Ярослав, з 2007 року триває будівництво. Зважаючи на динаміку змін, які відбулись за цей період в житті держави та суспільства, навряд чи можна ці десять років описувати прикметниками: розмірено, буденно і планово. Швидше – навпаки, напрошується порівняння з запливом на довгу дистанцію проти течії. Що найбільше запам’яталось в цьому десятилітті протистояння обставинам?

Перш за все хочу зауважити, що вислів “протистояння обставинам” – це дуже влучна характеристика для цих десяти років. Оскільки, протистояння почалось від моменту реєстрації общини і продовжується до сьогоднішнього дня. Змінюються лише самі обставини: якщо спочатку це були конкретні сили, які протидіяли храмовому будівництву, то зараз – це загальна економічна та політична ситуація в країні, в умовах якої, кожне, бодай невелике будівельне звершення на неприбуткових об’єктах, можна прирівнювати до чуда.

Взагалі, важко сказати, що найбільше запам’яталось. Скажу, що найбільше відчув – це поміч Божу, особливо у важкі хвилини! Можливо комусь ця фраза здасться і протокольною, але це справді те, що я відчував. І це відчуття допомагало не опустити руки, коли ресурсів не вистачало, не лише для продовження будівництва, а навіть для богослужбового і побутового життя  парафії .

І на завершення. О. Ярослав, щоб ви порадили молодим священикам, які розпочинають будівництво храму?

Це, мабуть, найважче питання... По-перше, я думаю, треба все зважити і якщо така необхідність справді є, то прийнявши рішення, при будь-яких обставинах, не опускати руки. Як відомо, слова Христа: “Жоден хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого” (Лк. 9, 62), адресовані кожному християнину, але для священика, який в наш час будує храм, вони повинні стати життєвим кредо, бо з свого досвіду знаю, що на цьому шляху, так само, як і на шляху священства, трапляється багато ситуацій, коли хочеться не тільки озирнутись назад... Але треба пам’ятати, що церковні справи, тим паче такі, як будівництво храму, звершуються з Благословіння Божого і якщо людина довіряє Богу, а не розраховує виключно на свої сили, то обов’язково на власному досвіді відчує, що означають слова апостола Павла: “сила Божа в немочі звершується” (II Кор. 12,9).

 

Протоієрей Ярослав Шовкеник
благочинний Солом’янського району,
настоятель парафії на честь преподобного Сергія Радонезького.